Найкращі гітаристи світу: легенди, які змінили музику

Коли гітара починає говорити, слова стають зайвими. Звук перетворюється на мову, а гітарист стає її голосом. Хтось шепоче блюзом, хтось кричить роком, а хтось веде неспішний джазовий діалог із тишею. Найкращі гітаристи світу — це не просто віртуози. Це особистості, які змінили уявлення про те, на що здатний шестиструнний інструмент. Серед них — найкращі соло-гітаристи, найкращі джазові та блюзові гітаристи світу.

У цьому списку не лише класики, а й ті, хто надихає сьогодні. Не тільки «офіційні» величини, а й справжні музичні феномени. Це суб’єктивний, живий, трохи зухвалий і дуже музичний погляд на тих, хто заслужив звання найкращого гітариста у світі.

Попереду — топ гітаристів, які справді залишили слід. А може, й перевантаження на душі.

Найкращі з найкращих: 16 гітаристів, чиї імена стали синонімом легенди

Джімі Гендрікс — той, з кого почалася епоха гітарних героїв

Він не просто грав на гітарі — він нею розмовляв. Джімі Гендрікс підірвав музичний світ наприкінці 60-х, перевернувши саме уявлення про те, як може звучати електрогітара.

Лівша, який грав на перевернутому Fender Stratocaster, він використовував фідбек, перевантаження, wah-wah і дисторшн так, як ніхто до нього. Його виконання The Star-Spangled Banner на Вудстоці стало не просто виступом — це був маніфест. Він творив звук із хаосу та перетворював блюз на космос.

Джімі Гендрікса називали «гітарним Джоном Ленноном» і «Моцартом року», і в кожному з цих порівнянь — правда. Найкращі гітаристи світу визнають: після Гендрікса все стало інакше.

Саме тому він по праву займає перші позиції в усіх рейтингах топгітаристів — як минулого, так і сьогодення.

Ерік Клептон — повільний вогонь, який палає досі

Його прізвисько — Slowhand. Не тому, що грає повільно, а тому, що в кожному його соло є витримка, смак і внутрішня тиша. Ерік Клептон — єдиний гітарист, що був тричі введений до Залу слави рок-н-ролу: як учасник The Yardbirds, Cream і як сольний артист. Він поєднав блюз, рок і почуття в ідеальній пропорції. Його гітара не кричить — вона розповідає. Композиція Tears in Heaven, яка написана після трагічної смерті сина, — приклад того, як звук може нести водночас біль і світло. Для багатьох найкращий гітарист світу саме він не технар, а виразник.

Він не гнався за швидкістю, він грав так, що запам’ятовувалось. Його гра — як голос старого блюзмена в тілі британського джентльмена. Саме завдяки цьому Клептона заслужено відносять до категорії найкращих блюзових гітаристів світу.

Справжній віртуоз без позерства.

Джиммі Пейдж — архітектор грому та стилю Led Zeppelin

Народився 1944 року в Англії. У 12 років узяв до рук гітару — і вже в підлітковому віці потрапив на телебачення. До Led Zeppelin Пейдж встиг пограти в The Yardbirds і записатися з десятками артистів — від The Who до Rolling Stones. Був одним із найзатребуваніших сесійних гітаристів 60-х.

Якось на студії він вийшов грати одразу після Еріка Клептона. Продюсер сказав: «Звучиш брудніше, але живіше». Це стало поворотним моментом: Пейдж зрозумів, що суть не в чистоті, а в характері.

У 1968 році він зібрав Led Zeppelin. Він не просто грав — він будував композиції як світи. Використовував гітарний смичок, ефект зворотної реверберації, фазер і легендарну двогрифну Gibson EDS-1275 — інструмент, що став його візитівкою.

Його звук — жорсткий, жирний, гіпнотичний.

Джиммі Пейдж провів сотні концертів по всьому світу, зокрема легендарний виступ 2007 року в Лондоні, на який подали заявки понад 20 мільйонів людей.

Був захоплений окультизмом, колекціонував книги Алістера Кроулі, а в інтерв’ю зізнавався, що іноді налаштовував гітару відповідно до астрологічного настрою дня. Стиль, звук і містика злилися в одну людину — найкращого рок-гітариста, без якого музика була б іншою.

Бі Бі Кінг — король блюзу з гітарою на ім’я Люсіль

Якщо блюз — це правда, то Бі Бі Кінг був її голосом. Народився 1925 року в Міссісіпі. Почав грати на гітарі у 12 років, а в 1949-му випустив перший сингл. У молодості працював діджеєм на радіо під псевдонімом «Blues Boy» King — звідси й з’явився знаменитий псевдонім B.B. King.

За довгу кар’єру він дав понад 15 тисяч концертів і здобув 15 премій «Греммі», включно з нагородою за життєві заслуги. Його гітару звали Lucille — і це ім’я знали мільйони. На відміну від інших, він практично не грав акордів: лише сольні партії, лише голосові ноти, вібрато, дихання звуку. Бі Бі Кінг грав так, ніби кожна нота — остання, і в ній треба сказати все.

Його стиль — це госпел, джаз і людський біль в електричному втілені. Він не гнався за швидкістю, але надихнув цілі покоління: від Клептона до Джона Мейєра. Завдяки цьому стилю та впливу на музику Бі Бі Кінг став одним із найкращих блюзових гітаристів світу.

«Блюз — це коли хорошій людині погано», — казав він. І ніхто не знав цього краще за нього.

Девід Гілмор: одна нота — тисяча почуттів

Він прийшов у Pink Floyd у 1967 році, коли гурт ще лише шукав себе. І став його голосом — не вокальним, а гітарним. Девід Гілмор не гнався за швидкістю, не будував рифів у десять шарів. Він просто знаходив ту саму ноту й тягнув її — довго, тужливо, до мурах. Його соло в «Comfortably Numb» і «Shine On You Crazy Diamond» називають одними з найкращих в історії.

Гілмор — справжній тонмейстер. Його Fender Stratocaster звучав м’яко, ніби струна співає, а не вібрує. Він використовував дилей, реверберацію, компресію — тонко й зі смаком, завжди підкреслюючи атмосферу, а не техніку.

Сольну кар’єру почав у 1978 році, а в 2015-му випустив альбом «Rattle That Lock», підтвердивши, що залишається у формі. За спиною — десятки світових турів, тисячі концертів, мільйони прихильників. А в 2019 році Гілмор провів аукціон, на якому продав понад 120 своїх гітар, включно з легендарною Black Strat. Усі виручені кошти — 21 мільйон доларів — спрямував на боротьбу з кліматичною кризою. Так гітара знову заговорила — але вже в іншому масштабі.

«Іноді одна нота каже більше, ніж ціла гама», — казав він. І в його паузах було більше вселенського сенсу, ніж у тисячі пасажів.

Едді Ван Хален — людина, яка змусила гітару говорити новою мовою

Коли 1978 року вийшов дебютний альбом гурту Van Halen, гітарний світ ніби прокинувся в новій реальності. Уже в першому треку — «Eruption» — Едді Ван Хален продемонстрував техніку, яку до нього майже ніхто публічно не використовував: дворукий тепінг. Він зіграв «Eruption» у студії з першої спроби, і ця імпровізація згодом увійшла до списку найвидатніших соло всіх часів.

Він використовував обидві руки на грифі, як піаніст, — створюючи каскади звуків, які недоступні в стандартній техніці.

Народився в Нідерландах, у дитинстві переїхав до США. Починав із фортепіано, але гітара швидко стала продовженням його нервової системи. Він сам зібрав свою знамениту Frankenstrat — гібрид Fender і Gibson, пофарбований вручну, з єдиним звукознімачем і диким характером.

Едді активно використовував тремоло-систему Floyd Rose, яка дозволяла йому різко знижувати й підвищувати стрій струни, не втрачаючи загального ладу гітари. Це дало йому ефект «плавання», вию, завивання — особливо помітно в «Panama», «Cathedral», «Ain’t Talkin’ ’Bout Love».

Van Halen стали однією з найпопулярніших рок-груп 80-х, а сам Едді — символом нової гітарної епохи. Саме він зіграв те саме шалене соло в «Beat It» Майкла Джексона.

Він не читав нот, не навчався в консерваторії, не цікавився теорією — просто знав, як має звучати свобода під пальцями. Його стиль — вибуховий, але завжди мелодійний. Сотні гітаристів копіювали його прийоми, але відтворити дух було неможливо.

Стиві Рей Вон — людина, в чиїх руках блюз набирав м’язів

Він увірвався в музику в епоху, коли вважалося, що блюз — це музика минулого. Але Стиві Рей Вон довів зворотне. Його гітара звучала, наче гримить гроза. Народився 1954 року в Техасі, почав грати у 7 років, а в 12 уже виступав у клубах. Його головними орієнтирами були Бі Бі Кінг, Альберт Кінг і Джімі Гендрікс. Пізніше сам Бі Бі сказав про нього: «Він не грав блюз. Він ним дихав».

У 1983 році його альбом «Texas Flood» буквально підірвав сцену. Він грав на Fender Stratocaster з особливо товстими струнами (.013), що надавало звуку насиченості та ваги. Використовував потужне вібрато, бенди, різкі атаки, а також фірмові акордові удари зі слайдами, завдяки чому його стиль був водночас «брудним» і чітким.

Одна з його фішок — використання комбопідсилювача на межі перевантаження, при цьому звук залишався виразним. Його імпровізації були імпульсивними й блискавичними, але не заради техніки, а заради почуття. Він рвав струни просто на сцені й продовжував грати на тих, що залишились, не збиваючись ні на долю такту.

Стиві Рей Вон відіграв сотні концертів, включно з виступами з Девідом Бові та Джеком Брюсом, а також легендарні дуети з Еріком Клептоном. Пішов трагічно — у 1990 році розбився на гелікоптері після фестивалю у Вісконсині. Але залишив по собі музику, яка й досі викликає мурашки.

Кіт Річардс — людина, на рифах якої тримається рок-н-рол

Він не віртуоз і не женеться за швидкістю. Але без нього не було б «Satisfaction», «Jumpin’ Jack Flash», «Start Me Up» і, можливо, самого поняття «рок-гітара». Кіт Річардс, один із засновників The Rolling Stones, народився 1943 року. Почав грати ще в дитинстві, надихаючись блюзом і Чаком Беррі. У 1962 році разом із Міком Джаггером створив гурт, який згодом став орієнтиром для цілих поколінь.

Один із його фірмових прийомів — гра на гітарі з видаленою шостою струною та в відкритому строї G (D–G–D–G–B–D). Саме ця настройка народила його легендарні рифи, включно з «Brown Sugar», «Honky Tonk Women», «Start Me Up».

«Коли я прибрав шосту струну, все зазвучало вільніше», — казав він.

Річардс майже не грає соло. Його фокус — на ритміці, перкусійних ударах, зупинках і зміщенні акцентів. Він грає «між долями», створюючи невловимий грув, який неможливо записати нотами — його потрібно відчути. Річардс завжди казав:

«Не хочу, щоб між мною та звуком стояло щось зайве».

Найчастіше він під’єднує гітару безпосередньо до лампового підсилювача, без ефектів, зберігаючи живе, «трохи бруднувате» звучання. Його улюблена — Fender Telecaster 1953 року на ім’я Micawber.

За десятиліття на сцені він відіграв тисячі концертів, пережив кілька падінь зі сцени, наркотичну залежність, десятки скандалів — і все одно стоїть на сцені з цигаркою та гітарою, наче все тільки починається.

Він не ідеальний — він справжній. І саме тому став символом щирого року.

Джефф Бек — великий майстер, чия гітара говорила за нього

Протягом усієї кар’єри він уникав гучних слів, але кожен його трек звучав як заява. Джефф Бек народився 1944 року в Англії. Широка публіка дізналася про нього, коли він прийшов у The Yardbirds після відходу Еріка Клептона. Але Бек одразу показав, що він не просто послідовник — він інший.

Він грав на межі блюзу, джазу, фанку, ф’южна й прог-року, і робив це не технічно, а тілесно — майже інтуїтивно. Його техніка включала дрібне вібрато на тремоло, використання ручки гучності як засобу виразності, гру пальцями замість медіатора та неймовірну точність у контролі перевантаження.

Бек рідко давав інтерв’ю, майже не співав, не намагався будувати імідж. Натомість він випускав такі альбоми, як Blow by Blow (1975) і Wired (1976), де гітара звучала як голос без слів — лірично, зухвало, космічно.

Записувався з Родом Стюартом, Стінгом, Джонні Деппом, здобув вісім премій «Греммі», був двічі включений до Зали слави рок-н-ролу: як учасник гурту і як сольний артист. Його останній тур відбувся у 2022 році — за рік до смерті. Бек пішов у 2023-му, залишивши по собі не жанр, а окремий музичний стиль — беківський.

«Я не копіюю нікого. Навіть себе», — казав він.
І це правда. Джефф Бек ніколи не був схожим на інших — навіть на себе вчорашнього.

Карлос Сантана — гітара, що співає мовою серця

Карлос Сантана народився 1947 року в Мексиці, виріс у музичній родині, грав на скрипці, поки не знайшов свою справжню пристрасть — гітару. Наприкінці 60-х він зібрав гурт Santana, який підірвав сцену фестивалю Вудсток і весь світ своїм звучанням: сумішшю латинської музики, блюзу, року й афро-кубинських ритмів. Пізніше він зізнався, що в той день вийшов на сцену під дією ЛСД — не очікуючи, що виступатиме так рано.

«Я бачив, як гриф гітари перетворювався на змію… Головне — не випустити її хвоста», — згадував він.

На відміну від хардрокерів, Сантана не прагнув гучності. Його гітара співала, ковзала, тягнулася, мов жива. Він часто використовував гами зі східним або іспанським колоритом, створюючи справжній музичний діалог. У його арсеналі — PRS Custom і теплий, співучий звук із багатим сустейном. Перед кожним виступом він дякує гітарі й просить у неї дозволу зіграти — він вважає інструмент живим.

У 1999 році Сантана пережив нове народження: його альбом «Supernatural», що записаний із Робом Томасом, Wyclef Jean та іншими, приніс йому дев’ять премій «Греммі» за один вечір — рекорд, якого досягав лише Майкл Джексон.

«Я просто даю гітарі сказати те, що в мене на душі», — каже він.

Сьогодні Сантана — це не стільки гітарист, скільки живе джерело натхнення, яке несе світло, ритм і єдність. Його стиль — це міст між світами, а музика — як благословення.

Джордж Гаррісон — скромний геній, який робив гітару людянішою

В історії The Beatles Джордж Гаррісон часто залишається в тіні Леннона й Маккартні. Але саме він був звуковим балансом гурту: м’яким, точним, мелодійним. Народився 1943 року в Ліверпулі, у 17 років став учасником колективу, який змінив музику XX століття. Його гітара — не для демонстрацій, а для сенсу й гармонії.

Він привніс у The Beatles індійські мотиви, сітар і нові ритмічні ідеї. Його партії в «Something», «While My Guitar Gently Weeps» і «Here Comes the Sun» — це не соло, а розмова з душею. Гаррісон використовував гітару як голос тихого роздуму. Віддавав перевагу мелодійності над технікою, часто грав слайдом, створюючи «співучий» звук.

Після розпаду гурту випустив сольний альбом «All Things Must Pass», який став світовим хітом, а в 1988 році створив супергурт Traveling Wilburys із Діланом, Томом Петті та Джеффом Лінном. Гаррісон уникав гучних заяв, але був серед найвпливовіших гітаристів свого часу.

Він надихав таких музикантів, як Ерік Клептон і Марк Нопфлер. А сам одного разу сказав:

«Я не хочу бути найвидатнішим. Я просто хочу бути собою».

І цим «собою» він змінив тисячі інших.

Дерек Тракс — людина, у якої слайд звучить як голос

Якщо заплющити очі й почути, як струна співає, зриваючись у мікронну вібрацію — найімовірніше, це грає Дерек Тракс. Народився 1979 року в родині, де музика звучала постійно. Названий на честь Еріка Клептона і гурту Derek and the Dominos — і, здається, доля відразу визначила напрям.

Почав виступати у 9 років, а у 20 уже грав у складі The Allman Brothers Band, продовжуючи справу великого Дуейна Олмана. Його головний інструмент — Gibson SG з відкритим строєм і, звісно, скляний слайд на безіменному пальці лівої руки, завдяки якому його звук співає, ковзає, дихає.

У 2010 році разом із дружиною, співачкою Сьюзан Тедескі, він заснував Tedeschi Trucks Band — один із найпотужніших і музично багатих колективів сучасності. Їхні живі виступи — це не шоу, а ритуал свободи, емоцій та граничної щирості.

Тракс відомий тим, що не використовує педалей ефектів — лише гітара, підсилювач і руки. Надихається індійською класичною музикою, Джоном Колтрейном і південними блюзменами. Він не грає заради трюків — він грає так, ніби перекладає душу мовою звуку.

«Я завжди намагався грати так, щоб людина з останнього ряду відчула, що я говорю з нею», — сказав він одного разу.

У 2007 році Тракс виступив разом з Еріком Клептоном на Crossroads Guitar Festival, де вони зіграли «Anyday» та інші композиції в дусі Derek and the Dominos. Це стало символічним моментом — учень і натхненник зустрілися на сцені, і звук став єдиним подихом.

Дуейн Оллмен — голос гітари, що прожив надто яскраво

Він прожив усього 24 роки, але встиг за цей час зіграти так, як інші не встигають за життя. Дуейн Оллмен, народжений 1946 року, став засновником The Allman Brothers Band і одним із найвиразніших гітаристів в історії. Його звук був — як видих, як біль, як душа, що більше не могла мовчати.

Перші спроби зі слайдом Оллмен робив, використовуючи горлечко від скляної пляшки — в найкращих традиціях дельта-блюзу. Згодом перейшов на короткий скляний слайд, який надягав на безіменний палець, щоб не втрачати свободи для акордів. Найчастіше грав пальцями, без медіатора — це давало тонку динаміку й живе дихання в кожній фразі.

Як сесійний гітарист Дуейн записувався з Аретою Франклін, Вілсоном Пікеттом, Бо Діддлі, а в 1970 році увійшов в історію, зігравши партію в «Layla» разом з Еріком Клептоном у складі Derek and the Dominos. Саме він додав ту саму розплавлену гітарну лінію, яка зробила пісню безсмертною.

Якось після концерту він залишив свою улюблену Gibson Les Paul у трейлері вантажівки. Йому довелося наздоганяти фуру в орендованій машині через кілька штатів — і він встиг.

У 1971 році його життя трагічно обірвалося в мотокатастрофі. Але The Allman Brothers Band продовжили нести його музику, а сам Дуейн залишився символом південного року, щирості та внутрішнього світла.

Лес Пол — людина, яка заново винайшла електрогітару

Якби не він — гітара, можливо, так і залишилася б тихим акустичним інструментом у кутку джаз-бенду. Лес Пол народився 1915 року й із юності грав джаз і кантрі. Але його справжня пристрасть — винаходи. Він створив одну з перших гітар з цільним корпусом (без порожнин) — саме вона стала прототипом майбутніх Gibson Les Paul.

Лес також стояв біля витоків багатодоріжкового запису — завдяки його ідеям з’явилися овердубінг і студійні ефекти. Він був не просто музикантом, а справжнім звуковим інженером. При цьому грав віртуозно: швидкі джазові пасажі, точні лінії, жодної метушні.

З гітарою в руках він провів майже все життя. І навіть у 90 років продовжував щотижня давати концерти в Нью-Йорку — з гумором, гідністю та незмінною технікою.

Чет Аткінс — джентльмен, який грав, як шепоче листя

Народився 1924 року в штаті Теннессі й змалку захопився гітарою — не шумом, а мелодією, ритмом і смаком. Чет Аткінс став майстром fingerstyle — особливої техніки, коли гітарист одночасно грає бас, акорди й мелодію пальцями. Він міг замінити цілий оркестр однією гітарою!

Він розробив фірмовий стиль, у якому великий палець вів бас, інші пальці — мелодію й акорди, а долоня глушила струни біля бриджу, створюючи ефект «крокуючого баса». Грав переважно на слух, тонко імпровізуючи, не покладаючись на теорію. Міг виконувати найскладніші партії й одночасно розповідати анекдоти — з легкістю та точністю майстра, який ніколи не поспішає, але завжди потрапляє в точку.

Працював на лейблі RCA, був продюсером Елвіса Преслі, Вея Лонгса та інших зірок. Випустив сотні записів, став 14-разовим лауреатом премії «Греммі», здобув прізвисько «Містер Гітара» і зробив звучання кантрі-гітари культовим у всьому світі.

Його ім’ям названа серія гітар Gretsch, розроблених за його участю, — інструменти з оксамитовим тоном і елегантним стилем, як і він сам.

«Швидко грати нескладно. Гарно зіграти — ось у чому завдання», — казав Аткінс.

І завжди доводив це — з усмішкою, тишею та золотим звуком. Його ім’я по праву згадується серед найкращих джазових гітаристів світу завдяки його тонкості та техніці.

Френк Заппа — гітара як виклик здоровому глузду

Френк Заппа не просто грав — він ламав жанри та писав правила заново. У його музиці змішувалися рок, джаз, авангард, класика й сатира. Він писав найскладніші партитури, а потім вмикав соло, схоже на потік свідомості — дивне, іронічне, чесне.

Соло в «Watermelon in Easter Hay» досі вважається одним із найемоційніших у рок-музиці. Заппа використовував незвичні гами, розміри, мікротональність, грав у незручних тональностях і експериментував з підсилювачами та гітарами. Його звук був мислячим, вільним, живим.

При цьому, всупереч образу, він ніколи не вживав наркотиків — вважав це слабкістю. І особисто виступав у Конгресі США проти цензури, відстоюючи свободу творчості.

«Без відхилень від норми немає прогресу», — казав він. І був тим, хто цей прогрес утілював.

Факти про легенд: імена, роки, жанри, гітари

Звісно, наш список далеко не повний — і з ним цілком можна посперечатися. У кожного музиканта свої кумири, свої герої, свої орієнтири. Хтось поставив би на початок Марка Нопфлера, хтось додав би Джона Фрушанте або Джанго Рейнхардта, можливо, Рорі Ґаллагера, сера Брайана Мея, Річі Блекмора, з молодих, скажімо, Джо Бонамассу. Але саме в цьому й сила гітари: вона багатоголоса, й у кожного — свій акорд, що звучить гучніше за інші.

Завершуючи наш огляд, ми зібрали всіх шістнадцятьох найкращих гітаристів у наочну таблицю: роки життя, країни, улюблені інструменти та музичні стилі. Це дозволяє одним поглядом охопити, чим вони відрізнялися — і в чому були єдині.

Гітаристи: роки життя, країна, гітара, жанр

 

Висновок

Різні епохи, різна географія, різні жанри, але всіх їх об’єднує одне — вплив на цілі покоління та неповторна гітарна мова. Хтось із них став легендою за життя, хтось пішов надто рано, але кожен назавжди вписаний в історію світу музики як найкращий гітарист — видатний майстер свого жанру, будь то рок, блюз, джаз чи ф’южн.

На додачу: Найкращі гітари світу: огляд культових інструментів.